Вход    
Логин 
Пароль 
Регистрация  
 
Блоги   
Демотиваторы 
Картинки, приколы 
Книги   
Проза и поэзия 
Старинные 
Приключения 
Фантастика 
История 
Детективы 
Культура 
Научные 
Анекдоты   
Лучшие 
Новые 
Самые короткие 
Рубрикатор 
Персонажи
Новые русские
Студенты
Компьютерные
Вовочка, про школу
Семейные
Армия, милиция, ГАИ
Остальные
Истории   
Лучшие 
Новые 
Самые короткие 
Рубрикатор 
Авто
Армия
Врачи и больные
Дети
Женщины
Животные
Национальности
Отношения
Притчи
Работа
Разное
Семья
Студенты
Стихи   
Лучшие 
Новые 
Самые короткие 
Рубрикатор 
Иронические
Непристойные
Афоризмы   
Лучшие 
Новые 
Самые короткие 
Рефераты   
Безопасность жизнедеятельности 
Биографии 
Биология и химия 
География 
Иностранный язык 
Информатика и программирование 
История 
История техники 
Краткое содержание произведений 
Культура и искусство 
Литература  
Математика 
Медицина и здоровье 
Менеджмент и маркетинг 
Москвоведение 
Музыка 
Наука и техника 
Новейшая история 
Промышленность 
Психология и педагогика 
Реклама 
Религия и мифология 
Сексология 
СМИ 
Физкультура и спорт 
Философия 
Экология 
Экономика 
Юриспруденция 
Языкознание 
Другое 
Новости   
Новости культуры 
 
Рассылка   
e-mail 
Рассылка 'Лучшие анекдоты и афоризмы от IPages'
Главная Поиск Форум

Осип Назарук - Назарук - Роксоляна

Проза и поэзия >> Литература ближнего зарубежья >> Украинская литература >> Современная украинская проза >> Осип Назарук
Хороший Средний Плохой    Скачать в архиве Скачать 
Читать целиком
Осип Назарук. Роксоляна

------------------------------------------------------------------------

Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы"

OCR: Евгений Васильев

Для украинских литер использованы обозначения:

Є, є - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh)

Ї, ї - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh)

I,i (укр) = I,i (лат)

------------------------------------------------------------------------



    I. СТРАШНЕ ВЕСIЛЛЯ


    Не знаєш ранком,

    Що буде вечерком.

    Народна приповiдка


    Було то в гарячий лiтнiй вечiр 1518 р.

    Золота велика звiзда дня помалу заходила в найбiльший став Подiлля, що в блискучiм озерi свiтла лагiдно шелестiв м'ягкими хвилями води. Вона мов цариця лагодилася до сну на своїм м'ягкiм пурпуровiм ложi. За ставом виднiли темнi окопи й бiлi стiни Рогатина та спокiйна лента тихої рiчки Липи.

    В такий час iз-за синьої смуги лiсу показалися чотири вози на порошнiм шляху, що провадив зi Львова до Рогатина. На них їхали весiльнi гостi. То старий Дропан, львiвський купець, їхав з сiм'єю в Рогатин женити свого одинака Стефана з дочкою о. Луки Лiсовського - пароха при церквi св. Духа, на передмiстю Рогатина.

    Молодий Стефан Дропан, що вже вiд двох лiт любився в Настунi Лiсовськiй, не пам'ятався з весiльної радостi. Вiн бiльшу часть дороги йшов попри вози, хоч з нього смiялися, що й так скорше не буде на мiсцi.

    - Не спiшися, бо й так не знати ранком, що буде вечерком,- говорив йому батько, що вже переняв цю улюблену приповiдку вiд свого свата, батька Настунi, який часом приїздив до свого брата, що був священиком при церквi св. Юра у Львовi. Але Стефан то випереджував вози, то оставав позаду, щоби свобiднiше вiддаватися своїм мрiям про щастя. I не бачив i не чув нiчого, прiч своєї дiвчини коло себе, хоч її не було тут. Не бачив нi синявої шати шалвiй, нi смiлок у тiнистих мiсцях лiсiв, якi переїздили, не бачив золотистої iмли берiз, нi пахучої м'яти, нi гнучкого ломиносу, нi яглицi, нi жовто-червоної дiвини, нi холодку, нi копитника-стародуба, хоч iшов по них.

    - Йому тепер цвiте папороть... - говорили про нього весiльнi гостi, прихильно смiючись.

    А в його серцi цвiла й пахла любов.

    Вiн раз у раз згадував, як вона починалася i як перший раз побачив Настуню на подвiр'ю церкви св. Юра у Львовi. Вiдтодi життя було для нього одною смугою свiтла, запаху й музики. I боротьби. Батько не дуже був за цим, щоб вiн женився з попадянкою. Мав для нього на примiтi багату дочку свого спiльника в торговлi. А й сiм'я Настунi, яка належала до старих священичих родiв, дивилася нерадо на її подружжя з сином "крамаря". Подобалося їй його багатство. Вiдпихало те, що вiн "крамар". Але, кiнець кiнцiв, якось погодилися.

    Як же далеко було молодому Стефановi до мiста, що вже виднiло перед ним, i до невеличкого дому на березi тихої Липи бiля церковцi св. Духа.


    * * *


    А там ждали на них, бо все було приготоване до весiлля. Весiльнi гостi з'їхалися вже, й гамiрно було вiд молодi i старших.

    Брат хазяїна о. Iоан Лiсовський найдовше опирався подружжю Настунi зi Стефаном. Бо мiж церквою св. Юра й сiм'єю Дропанiв провадився довгий судовий спiр за якийсь грунт, i о. Iоан недобре думав про старого Дропана. Та й тепер виїхав скорше зi Львова, щоб не їхати разом з "безбожним крамарем", котрий провадив судовi спори з домом Божим. I, крiм того, урядив ще одну демонстрацiю,- вiн хотiв бути на вiнчанню своєї братаницi. Але не хотiв, щоб старий Дропан мiг чванитися, що вiн, о. Iоан, приїхав нарочно на те весiлля! Для того вишукав собi якiсь церковнi дiла у львiвського владики до Кам'янця на Подiллi, щоб тiльки буцiмто по дорозi бути на весiллю братаницi. Це розголосив iще у Львовi.

    Тепер сидiв зi своїм братом i з iгуменом недалекого василiянського монастиря в Чернчу, о. Теодозiєм, в садку бiля парохiяльного дому, при деревлянiм столику, в тiнi лип. Перед ними стояли три глинянi горнятка, глечик кислого молока, хлiб i масло.

    - Їж i оповiдай, що нового,- говорив до нього о. Лука.

    - Вiд чого тут починати? - журився о. Iоан.

    - Вiд справи нашої церкви,- сказав поважно iгумен Теодозiй.

    - Авжеж,- вiдповiв о. Iоан.

    Хвилину подумав, взяв шматок житнього хлiба, насмарував маслом i, поклавши його знов на деревляну тарiлку, почав:

    - Нашу святу церкву дорешти розорили и одолiли латинськi гiєрархи та й панують над нею. А нашi крамарi ще й собi шарпають її,не стерпiв, щоб не додати:

    - I врата адовi не одолiють її,- замiтив побожно iгумен Теодозiй.

    - Так, так,- вiдповiв о. Iоан.- Але щораз бiльше важко стає дихати. Гордiсть, лакiмство, нечистоту, обжирство й пиянство - всi без винятку грiхи головнi бачимо у чужих. А мимо того панують вони над нашою церквою. I Господь не виводить її з чужого ярма!..

    Львiвський священик гiрко усмiхнувся. На се сказав о. Теодозiй:

    - Бо й ми не без грiхiв. Особенно нищить нас оден головний грiх. Це лiнивство. Iз-за нього ми так покутуємо. Бував я в свiтi, мiж чужими людьми, бував у Єрусалимi, i в Антiохiї, й на Святiй горi Афонськiй. Але нiде не бачив, щоб iншi люде так мало прикладалися до книг, як нашi. I тому вони не умiють боронити своєї церкви перед нападами ворогiв!

    - Ти все своє, отче iгумене,- замiтив о. Лука.- А я тобi не раз казав i тепер кажу, що воно троха так, а троха iнакше. Бо де тих книг взяти? I за що купити? Га? За що?! А ще до того жонатому священиковi в нинiшних дорогих часах! Церковнi землi загарбали старости й ксєндзи. Татарськi напади дихати не дають. I нiхто ними не журиться! Якось сього року ще не було їх тут. Але слухи про них уже йдуть. Селянин зубожiв i раз у раз дальше убожiє. Мiщанство теж, бо шляхта бере торговлю в свої руки, хоч кричить, що це їй "не до гонору". А наших священикiв вже тут i там навiть на панщину гонять! I де їм голова до книг?!

    Настала прикра мовчанка. Отець Iоан, що мав їхати до Кам'янця, занепокоївся на вiстку, що є вже слухи про небезпеку. Але подумав, що брат як знає щось бiльше про се. то скаже йому перед вiд'їздом.

    А о. Лука вiдiтхнув i говорив дальше:

    - От возьмiть на приклад мене! Кажуть, що вiддаю дочку за багача. Але голої її не можу вiддати. А кiлько мене коштує це весiлля? Оден локоть атласу 20 грошей, а фаландашу 35. I в що її одягти? I за що?

    Знов помовчав i тягнув, бо перед братом i своїм приятелем iгуменом не мав таємниць:

    - А що коштує весiлля! Навiть така дурна щука коштує 2 грошi, короп ще бiльше, гарнець вина 40 грошей, фунт шафрану 70, камiнь цукру 150, а камiнь перцю ЗОО! А де байберка, а брокатовi кафтани, а кiндяк, а чинкатори? Бо й я та й моя жiнка мусимо якось завтра виглядати бодай попри людей! Ви, отче iгумене, масте одну реверенду й не турбуєтеся тим всiм!

    - Ти щось, як крамар, розговорився,- замiтив брат.Аж так скоро вiдбилося на тобi нове посвоячення?

    - Вибачайте,- сказав о. Лука.- Але якби вам так уже вiд мiсяця жiнка про нiщо iнше не говорила, як про потрiбнi їй адамашки й фаландашi, то й ви так сим накипiли б, що мусiли б перед кимсь пожалiтися!

    - От, дякуй Богу, що одну дочку маєш, та й тої позбудешся завтра,- сказав брат.

    - Таж дякую,- вiдповiв о. Лука.- Але чого ти так завзято хотiв її випхати за якогось убогого чоловiка? Щоби клепала бiду, як клепле її батько? Га?

    На те сказав iгумен:

    - Гнiвайтеся або як собi хочете, а я вам правду скажу! Не будь у нас родин - i журби за весiлля, та придане, та фаландашi, та й байберки, та всю ту мiрську сусту,- то й боротьбу з латинством ми видержали б! А земленьки наша церква ще вiд князiв наших i народу має стiльки, що будуть ще сотки лiт брати - i вистарчить для нас! Тут не в сiм дiло, а в тiм, що ми до боротьби з латинством не маємо тої зброї, котру мае воно! Правду кажу, як все, але ви її не хочете бачити!

    Тут iгумен звернувся до хазяїна дому i з жалем сказав:

    - Нехай Бог дасть щастя дитинi твоїй на тiм шляху, на який вони ступає. Але чи не бiльше богоугодне дiло зробила б вона, якби так пiшла в монахинi? Ой придалася б та дитина нашiй гоненiй церквi. Бо мае великий розум. Та ви даєте її тому, котрого не любите! Мало маємо ми монахинь зi священичих родiв наших та з панських. А у ляхiв навiть магнати за честь собi мають, коли з їх роду в монастир пiде панна. Ось чим вони нас побивають! I тому народ їх так шанує їх костел, бо пошану вiд верхiв до костела бачить. А ми до сладостей мiрських, як мухи до патоки, липнемо! Та й така нас i доля в тих сладостях жде. В гiркiсть обертається сладiсть мiрська. Порохнявiє сила наша, i миршавiє наш нарiд, а поратунку нiзвiдки!

    Ситуацiя зробилася страшно прикра. Але iгумен не звертав на се найменшої уваги i говорив дальше:

    - Давав той народ на церкву нашу, дає i буде давати! Але рiдко це трафиться, щоб було кому правити тим, що вiн дає! I народ се бачить, бо ще зовсiм не ослiп. Та й не тiльки наш народ бачить, але й сусiди бачать се. Та й беруть, що хочуть. Бо як не брати? Звалювати всю вину на ворогiв - се пуста пiсонька. Бо правдою єсть, що i вони були б у нашiй церквi, якби ми самi та iнакше дбали за неї. Ось де правда! I не минути нам Божої кари за те, що правду закриваємо! Нiхто не мине тої кари. Прийде, бо ми її взиваємо не вiднинi!

    Брат о. Луки вже отвирав уста, щоб вiдповiсти. Але перед ворiтьми заскрипiли вози Дропана, й весiльне товариство почало вискакувати з них i прямувати в сад.


    * * *


    Дерева в саду немов занялися червенню, й немов червоний пожар обняв сад i церковцю св. Духа, що й досi стоїть на тiм самiм мiсцi, i парохiяльний дiм при нiй, i тиху ленту Липи, i великий став, i лани золотої зрiлої пшеницi, що усмiхалася до неба синiми квiтами волошки й немов очiкувала на серп. Всi присутнi подивилися неспокiйно на небо, лякаючись заграви. Але вона горiла на заходi.

    В кривавiм блеску конаючого дня надходив молодий Стефан Дропан зi своїм щастям у душi. Вiн очима живо шукав своєї Настунi. Знайшов її в садку, в товариствi двох подруг, дуже зацiкавлену розмовою про щось.

    - Над чим так радите? - запитав весело, пiдбiгаючи до своєї судженої.

    - Не скажемо! - вiдповiла за неї її подруга Iрина.

    - Не можемо сказати, - поправила її Настуня.

    - Завтра довiдаєтесь! - докинула друга дiвчина.

    - Та скажiть, скажiть,- просив м'ягким голосом Стефан.

    Дiвчата давалися просити.

    Нарештi Настуня, переглянувшись очима зi своїми подругами, втаємничила Стефана: Iрина замовила ворожку циганку, щоб перед тим вiнчанням виворожила їй будучнiсть!

    - Тiльки батьковi про це нi словечка, бо дуже гнiвалися б! - сказала Настуня. Стефан прирiк мовчати.


    * * *


    Старий Дропан i його жена привiталися по звичаю з панотцями, й вiн вiдразу почав:

    - Господи! Як же здирали нас по дорозi! Всего десять миль уїхали ми, а платили i мостове, i гробельне, i перевозове, i пашне, i ярмарочне, i торгове, i помiрне, i штукове, i вiд повних возiв, i вiд порожнiх, i на обидвi руки, i на одну! Драча й лупежество такi, що й пiд турком не гiрше!

    - Хто їде на весiлля, той не торгує,- не стерпiв о. Iоан, щоб не вколоти старого Дропана. Але той не був з тих, що наставляють i другу ланиту. З мiсця вiдтявся:

    - Не знати, панотче, що бiльше богоугодне: чи по дорозi на весiлля робити дiло, яке трапиться, чи їхати за дiлом i по дорозi вступати на весiлля...

    Поважна жена старого Дропана подивилася на нього з закидом, о. Лука усмiхнувся, о. Iоан не вiдповiв нiчого.

    Старших весiльних гостей запросив о. Лука вiдiтхнути поки що в садку. А молодшi щезли. Найскорше щез Стефан Дропан. Пiшов шукати за Настунею i привiтатися з її матiр'ю.

    Отець Лука вийшов до коней не тiльки як хазяїн, але й як знавець. В гарного коня любив вдивлятися як в образ. А розумiвся на конях так, що тiльки оком кинув, i вже знав їм вартiсть i цiну.

    Молодий Стефан знайшов Настуню в крузi подруг, котрi товпилися на другiм кiнцi подвiр'я бiля молодої циганки, що хотiла ворожити молодiй. Якась тiтка Настунi горячо противилася тому, кажучи, що перед самим есiллям не годиться. А Настуня весело напиралася, кажучи раз у раз:

    - Тiточко! Адже Бозя могутнiша вiд ворожки!

    - Так, так! - пiдтягали за нею її подруги, а найбiльше її приятелька Iрина.- Що Бозя дадуть, те й буде!

    Стефан сягнув у карман i знебачки сипнув на ворожку жменю дрiбних грошей. Се рiшило справу. Настуня кинулася радiсно до нього i взяла його за руку. А ворожка, що зараз визбирала часть грошей, вхопила її за лiву руку й почала вдивлятися в неї. Тiтка вже не противилася, в напруженню очiкуючи.

    Ламаною бесiдою почала циганка говорити, дивлячись то в обличчя, то в долоню Настунi:

    - Твоя чоловiк багата, ах, яка багата. Дуже багата!..

    - Ото виворожила! - сказала одна з подруг.

    - Та все ми всi знаємо! - докинула друга i глянула на Стефана.

    Вiн спустив очi й увесь запаленiв. А ворожка говорила дальше:

    - В перлах i фарарах ходити будеш... Ї адамашки пiд ногами будеш, а горючий камiнь у волоссю твоїм, а бiленькi шовки на нiженьках твоїх, а червона кровця на рученьках твоїх... Ладан i кубеба у кiмнатах твоїх... А їсти будеш дорогий цинамон, а пити будеш солодкi сорбети... А мати будеш двох синiв, як Ева... i два весiлля, а одного мужа!..

    - Ха-ха-ха! - засмiялися подруги.

    - Тiточко, тiточко! Аж два весiлля i одного мужа! Як же се?

    Тiтка Катерина вiдповiла: "От верзе!" Пiдняла праву руку над молодятами й поважно перехрестила їх. Стефан весь час журився тим, вiдкiля вiн возьме аж таких багатств.

    Циганка вдивлялася досi спокiйно й немов з насолодою в бiленьку рученьку Настунi. Нараз, немов збентежена смiхом дiвчат, що перервали їй ворожiння, дуже споважнiла й iнакшим, суворiшим тоном голосила свою ворожбу:

    - Далека дорога без мостiв, без шляхiв... По чорнобиллю, по твердiм корiнню... де цвiтуть шалвiї i божiї ручки... де сон-трава синiє... де горить горицвiт... де повзе дур-зiлля й перекотиполе... перекотипол-ле... перекотипол-л-ле!..

    Урвала, немов в екстазi, захлистуючись, як вiд води, i кинулася на землю збирати решту розсипаних грошей. Потiм глянула глибоко в очi молодiй i, навiть не звернувши уваги на Стефана, поспiшно вiдiйшла. Оглянулася ще кiлька разiв за Настунею i зникла за ворiтьми.

    Всiм, що остали, зробилося по її вiдходi якось нiяково. Стара тiтка Катерина заговорила:

    - То, дiти, все так ворожать дiвчатам перед вiнчанням, що буде багата, дуже багата, що поїде в дорогу, далеку дорогу, що матиме синiв, що буде їй i весело, i сумно, от як у життю буває.

    Настуня на те усмiхнулася й заспiвала:

    Он втоптана дорiженька,

    Посипана маком! Та чи гаразд менi буде

    За тим одинаком?...

    I незначно притулилася до Стефана. Її веселiсть удiлилася й йому. Вiн заяснiв на обличчi й вiдповiв їй веселим тоном:


    Ой втоптана дорiженька

    Горi мочарами!

    А хто її так втоптав,

    Любко, вечорами?..


    - Ти, ти, ти! - сказала приязно Настуня й повела його до матерi. За ними барвистою струєю ринула молодь в кiмнати, бо надходила нiч.


    * * *


    А мала се бути остання нiч Настунi в її рiднiм домi i - одна з останнiх на рiднiй землi.

    Вона немов прочувала се. I якось докладно оглядала свою скромну, дiвочу кiмнатку, одиноке вiкно котрої виходило на луг над Липою. Переглянула ще раз свiй слюбний одяг i свої рiчi, якi мала забрати до Львова. Деякi вiдкладала, щоб забрати їх при слiдуючiм побутi в Рогатинi. Мiж вiдлеженими рiчами були й двi повiстi, якi перечитала найменше двадцять разiв: "Повесть о Китоврась" i "Повiсть дивна о царi Соломонi".

    Заснула пiзно i тiльки пiвсном. I снилось їй, як хтось спiвав уривки весiльних пiсень:


    Благослови, Боженьку

    Першу дороженьку!

    Ми йдемо на барвiнок,

    Настуненцi на вiнок...

    Зiленька насадила

    Тонкого, високого,

    Листоньку широкого...


    Хоч Настя була веселої вдачi, але ся переломова хвиля в її життю настроювала її так поважно, що встала як у памороцi. Якась неозначена дрож розкошi й страху, дивної боязнi перед чимсь невiдомим наповняла все її єство. Рух весiльних гостей ще збiльшував її неспокiй.

    Успокоїлася аж перед самим виходом з дому до церкви, коли вже була зовсiм одягнена до слюбу.

    Вiнчати молодят мав о. Iоан, стрик Настунi зi Львова.

    - Вже було з полудня, як вийшли з дому й попрямували до Церковцi св. Духа.

    В хвилi, коли Настуня з дружбами станула на першiм деревлянiм схiдцi церкви, сталося щось страшне. Що саме сталося, в першiй хвилi нiхто з учасникiв весiлля не здавав собi справи.

    Вони тiльки почули оподалiк крики.

    Уриванi, проразливi крики.

    Всi занепокоїлися й заметушилися. Та й почали iнстинктивно оглядатися за мiсцем укриття. Втiм скричав хтось:

    - Татаре йдуть!

    - Алла-гу! - залунали дикi крики вже в улицi i з бокiв. Весiллє вмить розлетiлося серед страшного переполоху. Кождий скакав, куди мiг. Хто в сад, хто мiж будинками, хто в шуварi недалекої рiчки Липи.

    Настуня вискочила з-мiж своїх дружбiв i хопилася свого судженого. Хвильку обоє стояли перед створеною й освiтленою церквою, мов задеревiлi. На хвильку пустилися йти в церкву, мов пiд опiку св. Духа. А потому вибiгли й пустилися бiгти в сад.

    Але вулиця була вже заповнена татарськими їздцями. Вони з диким криком перли наперед. Густi гриви й хвости їх негарних коней, "бакематiв", досягали землi. Багато весiльних гостей було вже в їх руках - на арканах. На оболоню за садом теж видно було татар, що уганялися за поодинокими людьми то на конях, то пiшки. Рев худоби долiтав з цiлого передмiстя. Тут i там блимала пожежа. То татаре пiдпалювали виграбованi доми передмiсть Рогатина.

    Мiста ще не мали в руках. Там лагодилися до оборони. Чути було грання труб i биття в дзвони, мов на пожар.

    Пiд навалом жаху Настуня зiмлiла i в своїй бiлiй слюбнiй сукнi з вiнком на головi впала на порошнiй дорозi. А Стефан прикляк бiля неї...

    I свiт затьмився обоїм.


    II. ОЙ БИТИМ ШЛЯХОМ КИЛИЇМСЬКИМ, ОЙ ДИКИМ ПОЛЕМ ОРДИНСЬКИМ...


    Там в долинi огнi горять,

    Там та гаре полон дiлять...

    Один полон з жiночками,

    Другий полон з дiвочками...

    З народної пiснi


    Настуня почула, як хлюпнули на неї студеної води. Пробудилася й вiдкрила очi.

    Хвилю не розумiла зовсiм, де вона та що з нею дiється. Над нею нахилилися двi постатi з чорними, скiсними очима, малими вусиками й вистаючими кiстками облич, в острих шапках, з луками за плечима, в чорних кожухах, вивернених вовною наверх. Грудь Настунi стиснув такий великий страх, що переходив аж у розпач. Якийсь дивний, пiвсвiдомий жах i неприємнiсть розливалися по всiм її тiлi i по очах, стискали гортанку, тамували вiддих.

    Перша її думка була, що вона в руках татар - татарська бранка i що тi пiвдикi постатi з жовтаво-темними обличчями можуть з нею зробити, що хочуть.

    Вiдвернула вiд них очi. Тепер побачила, що лежала на якiйсь левадi, недалеко лiска. А бiля неї лежало або куняло в отупiнню багато молодих жiнок i дiвчат. Мiж ними пiзнала кiлька знакомих мiщанських дiвчат. Своєї подруги Iрини з Рогатина не бачила. Оподалiк лежали й сидiли мужчини, пов'язанi мiцними мотузами й ременями. Вiдразу пiзнала мiж ними свого Стефана. Вiн вдивлявся в жiночий полон. Чула, що очима шукає її.

    Рiвночасно думала над тим, що сталося з її батьком i матiр'ю, з її подругами, з її весiллєм... Мала вражiннє, що воно розбилося, як скло. , Щезло, як сон.

    Рогатина теж не бачила. I вiн щез як сон. Що буде з нею?

    Ся думка загорiлася в її головцi, як пожар, що зривається на кришi дому разом з першими лучами нового дня.

    Татаре ходили помiж полоненими, порядкували їх, б'ючи тут i там батогами. Стони i крики наповняли воздух. Настуню успокоювало трохи те, що мала так багато товаришок i товаришiв недолi.


    * * *


    Вечерiло. Нiч затягалася нiжним серпанком таємничого смутку. В недалеких корчах заблимали м'ягким сяйвом свято-iванськi мушки-свiтляники. Вони свобiдно лiтали i свiтили. А десь далеко горiла пожежа.

    Татаре розпалили великi огнi. Видно, мусiли бути в бiльшiй силi й чулися безпечно. Свiдчив про се й численний полон, який зiбрали. В нiм було бiльше слюбних пар з дружками й дружбами. Саме тепер паювали їх. Настуня не розумiла, на чiм полягало се паюваннє. Бачила тiльки, що воно - припадкове.

    По небi почали блукати блуднi звiзди, метеори. Хвилями виглядали, як правдивий дощ. Вона весь час бажала собi одного: жити, жити, жити - за всяку цiну жити, хочби в бiдi й пониженню, в татарськiй неволi! Бо свiт був такий гарний, гарний! А вона була ще така молода, молода!..

    Три роди свiтел що блимали на землi i на небi, надавали її першiй невольничiй ночi якоїсь таємничої краси. А грiзнi й дикi татарськi обличчя зi скiсними очима й острими шапками викликали грозу невiдомого їй, розкiшного жаху. В корчах чути було крики дiвчат i жiнок, над котрими знущалися дикуни. Уже тут зрозумiла Настя проклiн, який часом чула на базарi при сварцi перекупок: "А брала б ти слюб на Дикiм Полi ординськiм!.." I пiзнала, що є щастя в нещастю: їй поки що не грозило таке знущання, бо татарськi ватажки звернули вже на неї увагу як на цiннiшу добичу й лишили її поки що в спокою.


    * * *


    Ранком зi сходом сонця рушив татарський табор разом з полоном у схiднiм напрямi. Полоненi мужчини йшли пов'язанi, а женщини тiльки пiд сильною сторожею. Хорих з переляку жiнок, якi не могли йти, повкидали в чорнi, обознi мажi i везли. Хорих мужчин убивали на мiсцi. Для того кождий навiть останками сил старався йти, поки мiг.

    Настуня йшла пiшки в гуртi молодих дiвчат. Йшла у своїм слюбнiм одязi. Тiльки вiночок загубила десь. Рання молитва до Бога успокоїла її. Якби не голод i сумнi личка товаришок, була б навiть весела.

    За плечима чула форкання коней татарської сторожi, котра час до часу заїздила iз бокiв та придивлялася дiвчатам. Притiм робила майже про кожду з них рiжнi голоснi уваги, яких Настуня не розумiла. Особливо докладно оглядала сторожа дiвочий полон, коли наближався до неї якийсь турок.

    Настуня мала мiж усiма товаришками недолi найспокiйнiше обличчя. Додумалася, що се надавало їй поваги навiть в очах дикої сторожi, яка, показуючи на неї ремiнними нагаями, повторяла часто слово: "Хуррем!"

    Догадувалася, що слово "Хуррем" значить: або спокiйна, або безжурна, або весела. Не знала тiльки, чи се по-татарськи, чи по-турецьки.

    I се було перше слово з мови грабiжних торговцiв живим товаром, яке запам'ятала собi..

    Татаре досить часто ставали на коротенький час i злазили з коней, щоб дати їм вiдпочити й перекусити. В той спосiб причiкували також на стада награбованої худоби й отари овець, щоб табор не розтягався занадто. Тодi вiдпочивали й полоненi.


    * * *


    Коло полудня, коли спека була вже велика, татаре зробили довший попас. Приготовлялися до обiду. Настуня була дуже цiкава, як виглядатиме перший татарський обiд. Вже по приготуваннях бачила, що мужеський полон не дiстане їсти, тiльки жiночий. Дуже хотiла покормити свого Стефана, але не бачила на те способу.

    А татаре розкладали свої казани й розпалювали огнi. Виймали з возiв награбовану муку й мiшали її з кiнською кров'ю, як на ковбасу, та кидали валки з тої мiшанини в кипучу воду. Показували бранкам, як се робиться, i кiльканадцять з них заставили до роботи. Вибирали, смiючись, "молодих", у весiльних сукнях. Мiж ними знайшлася й Настуня, й одна польська шляхтяночка, яку iз-за її блискучої сукнi татаре теж взяли за "молоду". Вона пручалася зразу. Але по трьох ремiнних нагаях почала витривало мiсити муку з конячою кров'ю.

    Оподалiк зчинився крик. Там упала якась конина i здохла. Татаре з радiсним криком кинулися на неї й почали її шматкувати ножами. Всю падлину, опрiч м'ясистого задка коняки, дали зараз зварити в соленiй водi. Пiну забороняли здiймати. А м'ясистий зад конини порiзали на бiльшi круги й поклали пiд сiдла. Настунi робилося недобре на вид усiх тих приготувань i ще бiльше на думку, що з сими людьми прийдеться їй жити хто знає як - i як довго! Мимо голоду не могла й дiткнути їх харчiв. А татаре лакомо заїдали падлину i ковбаси з кiнської кровi та муки[1].

    З бранок мало котра їла. Татаре смiялися з тих, що не їли, як з таких, що не розумiють, в чiм смак. Серед реготу рясно роздавали удари батогiв нiби "на шутки".

    По вiдпочинку табор рушив у дальшу дорогу.


    * * *


    Слiдуючого дня Настуня теж не могла взяти до уст татарських присмакiв. Пила тiльки воду. I так ослабла, що не могла вже йти. Але боялася, щоб її не посудили, що удає. I тому останками сил держалася на ногах.

    Та пiд вечiр упала - на степах Панталихи. Мовби змовилися з нею, майже рiвночасно попадали на шляху й деякi iншi бранки. Жара на степу була ще велика. Татаре здержали похiд...

    Напiвпритомна Настя чула, як дали їй кiлька порядних батогiв, як її пiдняли й поклали в якийсь вiз, на твердi дошки. Очевидно, мусiли зразу думати, що вона удає перевтомлену. Батоги з сирiвця, з гудзами, були дуже болючi. Вилася й корчилася з болю вiд їх ударiв, а твердi дошки ще бiльше придавали терпiння. Тiльки пiд головою почула щось м'якше, але з рубцями. Крiзь роздертi шлюбнi черевички дiткнула пальцями теж якоїсь твердої матерiї. В гарячцi здавалося їй, що се ризи з церкви св. Духа. Якась гаряча червень заливала їй очi. Хотiла позбутися її й насилу вiдкрила їх. I побачила щось таке, як про се спiвалося в народнiй пiскi:

    Одну взяли попри конi,

    Попри конi на ременi...

    Другу взяли попри возi,

    Попри возi на мотузi...

    Треiю взяли в чорнi мажi...

    Вона була в чорних скрипучих мажах. Здавалося їй, що се домовина. I що в тiй чорнiй домовинi похоронена вся її ясна дiвоча минувшiсть.

    Запала в пiвобморок. В нiм чула, як ще болiли удари татарських батогiв на нiжнiм тiлi її. I пригадала собi, як перед кiлькома роками була тяжко хора. I як тодi так само пашiла її головка i все тiло, немов побите. I як мати її клячала перед образом Розп'ятого й офiрувала одиначку свою на монахиню, коли виздоровiє. Щойно тепер пригадала собi, як опiсля, коли вже Стефан старався о її руку, мати противилася тому. I як пригадувала обiтницю свою.

    Кров ударила їй до голови.

    Тепер уже знала, що якби була послухала материнської волi, не була б пiшла страшним шляхом ординським. Бо навiть дикi татаре поважали монахинь i з пошаною вступалися їм з дороги, називаючи їх "дiвчатами дивного Пророка джаврiв, що помер на хрестi". Монахинi могли свобiдно ходити до татарських таборiв i навiть брати для бранцiв молоко вiд татарських кобил. Якби була послухала матерi, була б тепер могла спокiйно йти мiж дику татарську орду зi спущеними вниз очима, зi збанком у руцi. А башi й аги татарськi були б iз забобонним страхом вступалися з дороги перед "нареченою таємничого Бога джаврiв, що помер на хрестi".

    Зачала плакати найтяжшим, тихим плачем - у чорних мажах татарських, що їхали Дикими Полями в невiдоме мiсце i в незнану будучнiсть... Попала в стан пiвсну.


    * * *


    Як довго була в такiм станi пiвсну, не знала. Чула тiльки, що кiлька разiв зливали її личко водою. А двiчi пробували якiсь, мабуть жiночi, руки заливати її молоком.

    Коли нарештi вiдкрила очi, побачила кругом себе безмежну й дику рiвнину, покриту полином i чорнобилем, тирсою-ковилем, пориту балками й ярами. Зрозумiла, що опустила вже галицьку землю з її управними полями, гаями й лiсами. Опустила - назавше, немов щось шепнуло їй.

    Гнiтучий жаль стиснув її грудь, i серце в нiй защемiло. Як оком сягнути, бачила кругом тiльки спеченi сонцем степовi простори, якi вже починали жовтiти вiд жари. Тiльки в балках i бiля солончакiв виднiли тут i там смуги якоїсь сiрої зеленi.

    Бiльше вiдчула, чим зрозумiла, що знаходиться на Диких Полях, на однiм зi страшних татарських шляхiв. Де саме була, не знала.

    Припускала, що на Чорнiм Шляху.

    Чорний Шлях[2] , званий також Злим Кроком або Шляхом Незримим. Чорним називався вiн з рiжних причин. Ходило ним чорне нещастя, убийство, грабiж i чорна смерть - чума. Йшли ним столiттями чорнi вiд бруду орди монгольськi й почорнiлi вiд нужди бранцi-невольники. I земля тут з природи чорна, а татарськi конi, стоптавши траву, значили на нiй чорне пасмо переходу.

    Шлях сей iшов майже по тiй самiй лiнiї, по якiй i сегодня йде торговельний шлях до Одеси. Туди i колись давно йшов сухопуттям торговельний i воєнний шлях староукраїнських князiв.

    Татаре мали звичайно три дороги, якими в своїх наїздах розливалися по Українi, вибiгаючи спiльно з-над Чорного моря. Оден їх шлях iшов волоським пограничем, другий серединою Подiлля, третiй Київщиною й Волинню. А всi вони лучилися в Схiднiй Галичинi. В серце її, у Львiв змагали всi навали татарськi, що плили як повiнь тими трьома шляхами. Волоський iшов проти Львова через Бучач i Галич, подiльський або кучманський через Теребовлю й Золочiв, волинський закручував на пiвночi i йшов проти Львова через Сокаль i Жовкву. Йдучи з трьох рiжних сторiн, змагали вони до одної мети, до серця Схiдної Галичини i впивалися в околицю Львова, мов три кривавi мечi в грудь людини.

    Кождий з тих шляхiв народ ще сегодня називає чорним i ще сегодня оспiвує трагедiї, якi дiялися на тих чорних шляхах татарських.


    Iз гори, з гори, з темненького лiсу

    Татаре їдуть, волиночку везуть...

    У волиночки коса

    Золотоволоса -

    Щирий бiр освiтила,

    Зелену дiброву i чорну дорогу...


    В такiм самiм положенню, як оспiвана в народнiй пiснi волинянка, була й галичанка Настуня.


    * * *


    Свiдомiсть, що знаходиться на страшнiм татарськiм шляху, була для Настунi чимсь iще страшнiшим, нiж сам той шлях, нiж свiдомiсть, що була в руках торговцiв живим товаром. Закрила очi.

    Але цiкавiсть мучила її й спонукала знов вiдкрити їх та й оглянути страшний шлях, яким везли її в незнанi землi й незнану будучнiсть. Отворила очi й довго дивилася.

    Не був се властиво нiякий шлях. Полоса степу, якою посувався татарський чамбул, майже не рiжнилася вiд Дикого Поля. Тiльки вряди-годи зустрiчався на тiй полосi людський або кiнський кiстяк, ще рiдше слiди огнища, а бiля них порозкиданi костi й побитi черепи з горшкiв i людей. Тiльки далеко поза собою бачила чорнiючу смугу землi, стоптану копитами ординських коней. Не розумiла, чому в пiснi спiвається: "Ой битим шляхом килиїмським..." Бо се не був нi шлях, нi битий... Хiба били його своїми пораненими ногами бiднi бранцi-полоненi та копита некованих татарських коней.

    

... ... ...
Продолжение "Роксоляна" Вы можете прочитать здесь

Читать целиком
Все темы
Добавьте мнение в форум 
 
 
Прочитаные 
 Роксоляна
показать все


Анекдот 
Один мужик другому:

- Ты уже 10 лет женат, и ни разу не изменил! Почему?

- Ну... Причина в двух вещах...

- ... наверное, любовь и преданность?

- Нет! Лень и порносайты!
показать все
    Профессиональная разработка и поддержка сайтов Rambler's Top100